Daria Poryvai Psychologist

Пасивна агресія — це форма насильства.

Коли людина регулярно не приходить вчасно,
не відповідає, але «все бачить»,
дивиться, але демонстративно не реагує —
це не нейтральність, а спосіб контролювати, знецінювати, карати без відповідальності.

Пасивна агресія завжди виглядає пристойно, і в неї немає доказів. Ти ніби розумієш, що щось не так, але довести не можеш.
Разом з тим, пасивна агресія має наслідки: ти постійно сумніваєшся в собі, відчуваєш провину, хоча не косячив, виправдовуєш іншого і звикаєш до напруги як до норми.

Це форма злості, яку заборонено визнавати.
Тому вона виходить боком:через запізнення, через «ой, забув», через дуже чемні відповіді з натяком.

Пасивна агресія — це ніби спосіб сказати:
«Я злюсь, але не скажу прямо, ти маєш здогадатися».
«Я не згоден, але скажу так, щоб ти не мав права пред’явити». І саме тому вона така токсична.
Бо поруч з нею людина втрачає опору на реальність.

В терапії це називається порушення меж + уникання відповідальності.

Дуже важливо не терпіти це, а прояснити одразу, тоді як правило людина із пасивної переходить у відкритий напад або ухиляється чи ховається. Важливо говорити прямо: «Я злюсь», « я не довіряю», «Мені не підходить», «Я не буду в цьому залишатись» без маніпуляцій і гри, і вчити власним прикладом опонента також бути щирим.

Знаєте, як правило через пассивно-агресивний стиль спілкування людина прагне досягти визнання своєї цінності і важливості, а також отримати близькість, хоча й в такій нетривіальній формі.

Самоповага не може сформуватися з ідеальності.
Вона з’являється там, де є місце помилці.

Один із глибоких терапевтичних жестів — це готовність терапевта бути неідеальним і не ховатися за всезнанням. ( більш детально можна ознайомитися у працях Ненсі Маквільямс). Коли людина з авторитетом може сказати: «Я міг помилитися», — і при цьому не руйнується, не втрачає цінності, не виправдовується, клієнт уперше бачить: самоповага витримує недосконалість.

У терапії неминучі моменти розчарування. І саме здатність терапевта визнавати обмеження, брати відповідальність за помилку і її визнання, залишаючись у контакті, стає потужним досвідом для клієнта.
Досвідом, у якому «помилятися» не означає «бути поганим».

Ще один фундамент самоповаги — це правда. Не жорстка і караюча, а жива й прийнята. Коли нічого з внутрішнього життя не потрібно приховувати — ні від себе, ні від іншого. Коли історії, наповнені соромом і тривогою, можуть бути почуті без осуду й без поспіху щось виправити.

( я часто говорю клієнтам, що лікує тільки правда. І треба дати собі час, щоб її дозволити.)

У такому просторі власні недоліки поступово перестають здаватися катастрофою. Вони стають частиною людського, а не вироком особистості.
Не запереченими. Не роздутими. Просто — визнаними.

І, можливо, саме тоді з’являється нове відчуття:
з моїм неідеальним Я — зі мною — вже можна бути в мирі.

Життя не завжди просить від нас планів.
Іноді воно просить присутності.
Як же важливо просто бути тут, відчувати, помічати, відповідати серцем, а не списками справ.

Кожен іде своїм шляхом.
Без універсальних правил і єдиних вірних сценаріїв.
Є лише те, що співпадає з вами — ваш ритм, ваші цінності, ваш спосіб бути в цьому світі.

Думаю, з роками ми зрозуміємо, що важливо не те, скільки ми встигли,а те, ким ми були.
Чи вміли залишатися людьми, коли було складно.
Чи могли бути теплими, уважними, співчутливими, терплячими.

Я бажаю вам у новому році не загубити себе серед швидкості й вимог, що ставить всесвіт.
Знаходити місце для простих речей: доброго слова, щирого погляду, тихої турботи.
І берегти своє серце — щоб воно не черствіло, адже наш внутрішній спокій є запорукою спокою і щастя наших дітей))

Нехай рік буде до вас добрим і м’яким.